Підтримка біженців війни з інвалідністю з України у Великій Британії

Учасники (-ці) нашого дослідження постійно описували “інформаційний вакуум” протягом перших місяців/першого року перебування у Великій Британії. Багато хто не розумів, як отримати доступ до виплат по інвалідності, послуг NHS (включно з реабілітацією та медикаментами), послуг GP, а також доступних схем підтримки мобільності. Мовний бар’єр і нерозуміння британської системи соціального забезпечення та охорони здоров’я, яка суттєво відрізняється від української, призводили до незавершених заяв на виплати, затримок у доступі до медичної допомоги, неякісних порад від фахівців, а в окремих випадках — до неправильних рішень щодо виплат через помилки працівників під час оцінювання, що спричиняло відмови та затримки до року, перш ніж ці помилки виправляли.

Ми рекомендуємо надавати кожному українському (-ому) біженцю (-ці) із фізичними, слуховими або зоровими порушеннями короткий перекладений довідник із поясненням щодо виплат по інвалідності, доступу до GP та NHS, реабілітації, медикаментів і підтримки мобільності. Його слід поширювати через місцеві ради, Job Centre, практики GP, служби NHS та команди Department for Work and Pensions. Також цих людей слід одразу направляти до україномовної організації підтримки із доступом до перекладачів і, за потреби, до спеціалізованої юридичної допомоги у складних імміграційних або соціальних справах. Необхідно збільшити фінансування таких організацій, як Settled та OPORA, щоб вони могли надавати цю підтримку на постійній основі.

У нашому дослідженні, респонденти відзначили особливі труднощі з оцінюванням для отримання PIP. Такі оцінювання вимагають детальних медичних доказів, наприклад, висновків спеціалістів, офіційних діагнозів, листів-підтверджень від медичних працівників. Багато українських біженців (-нок) із фізичними, слуховими або зоровими порушеннями виїхали без повного комплекту медичних документів або мають документи, не перекладені англійською мовою. У результаті вони часто не можуть надати той рівень доказів, який зазвичай очікується під час оцінювання у Великій Британії. Якщо заявник, народжений у Великій Британії, може подати повні спеціалізовані медичні висновки, то біженець (-нка) часто має лише коротку довідку від лікаря або лист підтримки від волонтерської організації, які можуть вважатися недостатніми. Це створює суттєвий бар’єр для отримання виплат, пов’язаних з інвалідністю, навіть коли людина формально відповідає критеріям.

Мовний бар’єр ще більше ускладнює цей процес. Форми PIP та офіційне листування містять складну адміністративну й медичну термінологію, яку важко зрозуміти навіть людям із вільним володінням англійською. Якщо заяву затримують або відхиляють, заявникам часто потрібно телефонувати для уточнень, подавати запити на обов’язковий перегляд рішення або відповідати на додаткові запити. Для людей з обмеженим знанням англійської, порушеннями слуху або труднощами у спілкуванні такі телефонні взаємодії можуть бути особливо складними. Це підвищує ризик неповних заяв, неоскаржених відмов або незавершених звернень.

Ми рекомендуємо фінансувати переклад медичних документів і ключових паперів для оформлення виплат, а також фінансувати організації добровільного сектору, які можуть допомагати українським біженцям із фізичними, слуховими або зоровими порушеннями заповнювати заяви, відповідати на відмови та, за потреби, подавати запити на перегляд рішень. Працівникам Department for Work and Pensions також слід дозволити приймати українські медичні документи, перекладені резюме таких документів і листи підтримки у випадках, коли повні записи відсутні через війну та вимушене переміщення.

Житло було одним із найважливіших структурних бар’єрів, виявлених у нашому дослідженні. Учасників (-ць) розміщували в житлі, яке не відповідало їхнім фізичним потребам, зокрема в багатоповерхових будинках без ліфта, у квартирах на верхніх поверхах, непридатних для людей із порушеннями мобільності, літніх людей — у недоступному житлі, а одну родину з дитиною, яка користується кріслом колісним, розмістили на кораблі на вернхьому поверсі.

Таке розміщення безпосередньо обмежувало доступ до реабілітації, медичних прийомів, навчання в Job Centre, співбесід та громадської підтримки. Багатьох учасників (-ць) розміщували в сільських або погано сполучених районах, що обмежувало їхній доступ до медичних послуг, працевлаштування та соціальних мереж.

Транспортні бар’єри ще більше посилювали ізоляцію. Учасники (-ці) повідомляли про великі відстані до автобусних зупинок, ненадійний транспорт, вартість таксі на рівні 25–30 фунтів за поїздку, а також обмежену обізнаність щодо схем підтримки мобільності або відсутність доступу до них. Для деяких дорога до громадського транспорту займала значно більше часу через порушення мобільності. Ці бар’єри знижували готовність до праці, негативно впливали на психічне здоров’я та порушували безперервність медичної допомоги.

Ми рекомендуємо щоб у випадках, коли український біженець (-нка) повідомляє про фізичне, зорове, слухове порушення, то до їхнього розміщення, має проводитись оцінка житлових потреб, пов’язаних з інвалідністю. Під час цього слід перевіряти наявність ліфта, близькість до медичних послуг, транспортне сполучення, а також доступ до реабілітаційних чи послуг працевлаштування. Українських біженців (-нок) із фізичними, слуховими або зоровими порушеннями не слід розміщувати у віддалених або погано сполучених районах, якщо немає надійної транспортної підтримки. Якщо змінити житло неможливо, місцева рада повинна забезпечувати транспортну підтримку для поїздок на медичні прийоми, роботу та до основних служб.

Учасники (-ці) постійно висловлювали сильну мотивацію працювати. Однак багато хто стикався з невідповідними рекомендаціями щодо роботи, які не враховували їхніх функціональних обмежень. Наприклад, учасниці з порушенням зору (втрата зору 90%) порадили податися на роботу водія автобуса, а учаснику із порушенням слуху (втрата слуху 85%) призначили телефонну консультацію, хоча він раніше повідомив, що такий формат для нього не є прийнятним.

Ці приклади свідчать про нестачу індивідуалізованого підходу та недостатнє розуміння потреб людей з інвалідністю у сфері працевлаштування.

Ми рекомендуємо щоб українських біженців (-нок) із фізичними, слуховими або зоровими порушеннями направляли безпосередньо до Disability Employment Advisers, а не через стандартні шляхи. Працівники Job Centre повинні перевіряти комунікаційні потреби, функціональні обмеження та медичні протипоказання перед тим, як призначати зустрічі або пропонувати вакансії. За потреби, послуги перекладачів мають бути доступними, а формат зустрічей слід адаптувати до слухових, зорових або фізичних порушень.

Більшість учасників (-ць) описували депресію, тривожність, травму та соціальну ізоляцію, які безпосередньо впливали на їхню здатність працювати та інтегруватися. Послуги з психічного здоров’я через NHS / GP часто сприймалися як важкодоступні через мовні бар’єри та обмежену наявність культурно чутливої підтримки. Також ці послуги часто сприймалися як зосереджені на короткострокових або низькоінтенсивних втручаннях, яких було недостатньо для людей, що переживали тривалу травму, пов’язану з війною, або мали складні потреби у сфері здоров’я.

Наші учасники (-ці) повідомляли, що коли направлення від GP не приводили до належної психологічної підтримки, вони неформально зверталися по допомогу до українських психіатрів. Учасники (-ці) постійно наголошували на важливості спілкування з психологами, які розмовляють українською мовою та розуміють їхній культурний контекст і досвід війни.

Попри цю потребу, українські психологи у Великій Британії часто не проходять повну британську кваліфікацію, оскільки цей процес триває 3–4 роки, тоді як їхній візовий статус залишається невизначеним. У результаті, в українській спільноті існує значний невикористаний професійний потенціал. Ті українські психологи, які вже отримали британське визнання, повідомляють про обмежене фінансування і нездатність покрити наявний попит.

Наразі підтримка частково надається українськими організаціями. Наприклад, зареєстрована у Великій Британії благодійна організація OPORA проводить онлайн-консультації у форматі відкритого доступу, очну групову терапію та простори для взаємопідтримки. Хоча ці послуги високо цінуються, вони не мають системного фінансування і залишаються географічно нерівномірно доступними. Місцеві ради мають власні схеми підтримки психічного здоров’я, але доступ до них суттєво відрізняється залежно від регіону. Волонтерські організації, такі як Samaritans і Barnardo’s, також надають підтримку, але ця допомога має радше точковий характер, а не є частиною скоординованого, структурованого та культурно чутливого маршруту підтримки.

Ми рекомендуємо, надати місцевим радам можливість замовляти/використовувати послуги в українських організацій, таких як OPORA, у межах чинних потоків фінансування психічного здоров’я, щоб забезпечити консультування, групову терапію та взаємопідтримку українською мовою. GP повинні мати можливість безпосередньо направляти українських біженців (-нок) із фізичними, слуховими або зоровими порушеннями до цих сервісів, а також до україномовних спеціалістів з психічного здоров’я, де це можливо.

Rapid Damage and Needs Assessments 4 and 5 (RDNA4 (2022–2024), RDNA5 (2022–2025)), підготовлені Світовим банком, Урядом України, Європейською комісією та Організацією Об’єднаних Націй, оцінюють збитки й потреби, спричинені війною в Україні, за період із лютого 2022 року до грудня 2025 року. Вони показують, що після майже чотирьох років війни пошкодження інфраструктури залишаються надзвичайно серйозними. Станом на грудень 2025 року загальний обсяг прямих збитків оцінювався у 195,1 млрд доларів США, причому житло, енергетика та транспорт належать до секторів, які постраждали найбільше. Для людей із фізичними, слуховими або зоровими порушеннями, ці руйнування є не лише питанням загальної відбудови, а радикально впливають на їхнє повсякденне життя. Безпечне повернення залежить не лише від безпеки як такої, а й від наявності доступного житла, надійного електропостачання та опалення, працюючого транспорту, безпечного водопостачання та санітарії, медичної допомоги, реабілітації та місцевої підтримки в тих місцях, куди люди могли б повернутися. RDNA5 визначає людей з інвалідністю як одну з груп, що найбільше постраждали від війни, і зазначає, що як поширеність інвалідності, так і ступінь її тяжкості зростають.

Системи підтвердження інвалідності в Україні та у Великій Британії відрізняються. Більшість наших учасників (-ць) були змушені повторно підтверджувати або знову доводити свою інвалідність уже у Великій Британії. Для людей з окупованих територій повернення за документами є або неможливим, або небезпечним, або надзвичайно повільним. Затримки з підтвердженням статусу інвалідності можуть переривати доступ до лікування, реабілітації та соціальних виплат, що негативно позначається на стані здоров’я. Юридичні консультанти з питань імміграції в організації Settled також повідомляють про бар’єри в процесі Ukraine Permission Extension, включно з жорсткими біометричними вимогами, цифровим форматом імміграційного статусу, суворими вимогами до документів і обмеженими каналами комунікації у складних справах. На практиці ці проблеми призводили до затримок, перебоїв у виплатах та додаткових ризиків для заявників (-ць) із фізичними, слуховими або зоровими порушеннями. Велика Британія повинна розглянути, де це можливо, можливість приймати наявні медичні документи, пришвидшувати рішення у справах, пов’язаних з інвалідністю, та не допускати, щоб зміни візового статусу позбавляли людей доступу до медичної допомоги, реабілітації або виплат по інвалідності.

Українські біженці (-нки) із фізичними, слуховими або зоровими порушеннями у Великій Британії становлять чітко окреслену групу (приблизно 3–4% від загальної кількості українських біженців (-нок) у Великій Британії (DWP 2025, personal communication; ONS, 2023 personal communication)). Понад три чверті (76%) учасників (-ць) нашого дослідження походили з українських міст, де тривають активні бойові дії, окупація, руйнування або регулярні авіаудари (див. Додаток). Медична інфраструктура в цих регіонах зруйнована або є небезпечною. Доступ до реабілітації, спеціалізованої допомоги, допоміжних засобів, медикаментів є дуже обмеженим або взагалі відсутнім. Більшість наших учасників (-ць) мали фізичні порушення або порушення мобільності, а це означає, що недоступне житло, транспорт і медична інфраструктура в Україні суттєво обмежували б їхню можливість безпечно повернутися або отримати доступ до базових послуг (MinRegion 2025, personal communication). Більшість наших учасників (-ць) залежать від реабілітаційних послуг у Великій Британії, постійних консультацій спеціалістів, регулярних медикаментів, засобів мобільності та адаптованого житла. За чинних тимчасових візових умов невизначеність майбутнього статусу створює нестабільність у сферах працевлаштування, охорони здоров’я та житла. Біженці (-нки) із фізичними, слуховими або зоровими порушеннями також, ймовірно, стикатимуться з особливими труднощами у виконанні будь-яких критеріїв кваліфікованого працевлаштування, якщо такі будуть передбачені новими запропонованими правилами врегулювання іміграційного статусу.

Для осіб із фізичними, слуховоми або зоровими порушеннями, які залежать від підтримки у Великій Британії, це має бути чітко враховано під час розгляду прав українських біженців (-нок) на подальше перебування у Великій Британії.

Ми рекомендуємо уряду Великої Британії розглянути можливість візового винятку / окремого врахування інвалідності для цієї групи під час планування їхнього довгострокового статусу у Великій Британії. Перш ніж запроваджувати будь-яку вимогу щодо повернення біженців (-нок) до України, Department for Work and Pensions і Department of Health and Social Care повинні протестувати такі пропозиції разом з українськими біженцями із фізичними, слуховими або зоровими порушеннями та з безпосередніми організаціями, що працюють із цією спільнотою.